Після 11-годинного перельоту я приземлився у Сполучених Штатах.

Куди мене запросили провести благодійні аукціони на підтримку українських героїв.

Це не перший мій візит до США.

Коли я працював шеф-редактором MAXIM, то мотався до Бостона на інтерв’ю до Усейна Болта, і в Сан-Франциско на розмову до «Руйнівників міфів».

А в Маямі, де очікувався перший аукціон, я ще не був.

Влітку тут дика вологість, як у Південно-Східній Азії.

35 градусів тепла та 80% вологості – і так три місяці.

Багато живності: від вертких ящірок до безкомпромісних крокодилів, які ненароком можуть заповзти до вас у басейн.

На пальму ліниво лізе півметрова ігуана.

За нею скаче білочка. Надвечір за дупу кусають комарі. На щастя, не малярійні.

Під час повеней між будинків плавають акули і крокодили. Може вони й безпечні, але репутація серед людей у них не дуже.

Над океаном носяться пелікани, виглядаючи рибку на вечерю (я пам’ятаю, що у мене блог про їжу для людей – трошки терпіння!). На березі черепашки відкладають яйця, які влада огороджує стовпчиками. Для тих, хто потривожить яйця, передбачена в’язниця.

Цікаво, що під час народження черепашат мешканців прилеглих будинків просять приглушити яскраве світло. Адже воно може збити малюків зі шляху. А їм, слідуючи за світлом місяця, потрібно потрапити саме в океан. Там у них велике плавання.

Вода в океані часто-густо просто окріп! На щастя, я пірнав без акул. А коли у воді плавав мій друг із дружиною, повз них пропливла двометрова акула! У цієї історії непоганий фінал: акула їх не помітила або їй вони були нецікаві.

Коли після плавання ми підіймалися у квартиру, з нами в ліфт зайшов курʼєр з їжею. Ну як з їжею – з кавою! Перший раз бачив, щоб персонал «Starbucks» вручав мешканцеві гарячу каву і більше нічого! Ані піци, ані суші – виключно крихітний стаканчик еспресо. І такі замовлення не рідкість.

Є думка, що американці снідають триповерховими бургерами, обідають піцами, і вечеряють крильцями баффало, запиваючи відрами коли. Безумовно, стереотипи народжуються не на рівному місці, і тут чимало людей, схожих на Еріка Картмана.

Причому вони абсолютно не комплексують і чимчикують у лосинах в обліпку.

Водночас в Америці мільйон закладів із корисною та цікавою їжею. Звісно, все якісне коштує дорожче. Але так всюди, не тільки в Америці – це закони планети. Як казала моя чарівна вчителька фізики Ганна Іванівна: «За все в цьому житті треба платити».

До речі, Америка – недешева країна.

Так, вона надає можливість гарно заробляти.

Проте не забуває вивішувати цінники, незвичні для українського ока.

Обід у пристойному кафе (зокрема в «Motek») обійдеться в $68 на одного – без напоїв та алкоголю:

• лаваш із дров’яної печі з начинкою – $20
• грецький салат – $17
• тістечко – $16
• плюс податки та вже включені чайові – ще $11.

У той же час кафе близькосхідної кухні «Motek» вразило мене своєю випічкою.

Дружина каже, що батьки зліпили мене з тіста, як колобка. А інакше вона не може пояснити мою аномальну й нестримну любов до тестя тіста. Не до сирого, звісно, а до хлібобулочних виробів.

Я обожнюю гречаний багет (ось мій репортаж про нього), піцу, пінцу, окраєць із часником, хачапурі, бублики, гьозлеме, шоті та бутерброди з ікрою.

Хліб як море – бездонне задоволення!

І в «Motek» я мало не збожеволів від випічки з:

• пастрамі та гірчицею
• ягня і тахіні.

Саме тут я вперше спробував кавун з м’яким сиром фета та фісташками! Коли мене раніше вмовляли спробувати квашений або солоний кавун, я ніколи не погоджувався і завжди вважав таких людей збоченцями.

Я визнаю тільки класичний солодкий кавун – безпосередньо з грядки. Але тут я був вражений поєднанням смаків: солодка червона м’якоть, солонуваті сир та фісташки, плюс м’ятний присмак базиліку.

Навпроти «Motek» розташований «CVI.CHE 105» – ресторан перуанської кухні.

Латиноамериканський персонал максимально життєрадісний, і севіче теж не сумне ($50): чотири кисло-пряні маринади перетворюють рибу, овочі та гребінці на потік енергії.

Запам’яталося «Le Zoo» – бістро французької середземноморської кухні серед розкішних магазинів «Bal Harbour».

На будь-яке моє замовлення (чи це піца за $22, чи стейк за $49) офіціант захоплено реагував: «Perfect!». Так-так, вам не почулось: у французькому бістро випікають піцу і вона дійсно файна.

Зовсім протилежні враження від випічки в «Mo’s Bagels».

Це класичний американський дайнер, який робить акцент на бейглах. Всі столи зайняті та всім смачно. Окрім мене.

Замовив бейгл із лососем та крем-сиром ($14).

Сир – точнісінько фінська «Віола», яку я жував у далекому радянському дитинстві.

Лосося, як видно на фото, можна знайти тільки з мікроскопом. Та й сам бейгл без зайвої ​​фантазії.

Інша справа «La Leggenda Pizzeria» – одна з 50 найкращих піцерій США! На вході висить табличка про те, що цей заклад визнаний Асоціацією Справжньої Неаполітанської Піци.

Асоціація захищає стандарти приготування справжньої неаполітанської піци в усьому світі – від Монголії до Антарктиди. У Києві такою табличкою може похвалитися піцерія «Napule», яку я обожнюю вже 15 років.

У залі працюють життєрадісні італійці, що додає колориту. Цікаво, що ньоккі подають у їстівній тарілці із тіста ($22). Такої подачі я ще ніколи не бачив.

Я обрав піцу з фісташками, моцарелою Fiordilatte та мортаделлою – шалено смачно ($26)!

Сирна начинка дуже кремова. Рекомендую.

Черговий благодійний аукціон я провів у Чикаго.

Американський поет і лауреат Пулітцерівської премії Карл Сендберг описував Чикаго як «бурхливе, хрипке, бешкетне – місто великих плечей».

Історія хмарочосів у Чикаго почалася – увага – з 1885 року.

Тобто 139 років тому з’явився 10-поверховий будинок заввишки 42 метри.

Бум висотного будівництва припав на кінець 1920-1930.

Тоді в місті виросли 11 із 92 найвищих будівель.

До речі, цікава деталь: хмарочоси зовсім не тиснуть на психіку.

Немає такого, що ти крокуєш у вічній тіні і не бачиш сонця.

Все бачиш: і сонце, і прапори, і квіти.

У Чикаго дуже велика діаспора українців.

Багато хто з них працює тракістами.

Тобто далекобійниками.

Середня зарплата – $10 000 на місяць.

Один тракіст запевняв мене, що у непоганий місяць заробляє $40 000.

Снідав я в «Bongo Room».

Замовив сандвіч із куркою та авокадо, який шеф виклав на тарілці з картоплею ($18,50).

Людей море.

Місце популярне.

Але їжа невиразна.

Ближче до обіду мене занесло до китайського супермаркету.

У Китаї я не був, тому величезний магазин з морем спецій, фруктів і бозна чим у пакетах з ієрогліфами справив незабутнє враження.

Можливо, мене все-таки зліпили не з тіста, а зачали в Південно-Східній Азії.

Хоча батьки не колються і кажуть, що я стовідсотковий киянин.

Проте я несамовито обожнюю тайські масажі, качку по-пекінськи, копчений чай та в’єтнамську «зірочку». У цьому супермаркеті у мене очі розбігалися від:

• гострої крабової пасти
• чаю з орхідей
• золотого каррі
• сушеного оселедця…

Хочеш справжній та хун пао? Тримай, лише $4 за літрову банку! Бажаєш краба з акваріума? $12.

А через стіну розташований китайський ресторан «D Cuisine» на 40 столів.

За тридцятьма дев’ятьма теревенькали виключно китайці, а сороковий стіл накрили спеціально для мене.

Було смачно та автентично.

Я з’їв:

• дамплінги з креветками ($7), які завжди на фото мають сумнівний вигляд
• улюблений кисло-гострий суп ($5,50)
• биті огірки в гострому соусі ($8)
• класну не пересмажену курочку Sizzling з імбиром та смаженим часником ($17).

А цю піцу я замовив у популярному закладі «Giordano’s»: величезні зали, веранда, все битком забито, і піцу потрібно чекати годину.

Називається вона deep dish. Старші читачі напевно пам’ятають дует Deep Dish, який прикрашав рейви на стику століть. І знаєте, музика Deep Dish смачніша за однойменну піцу ($22). Так, вона ситна.

Так, нею можна наїстися на тиждень наперед. Так, за 50 років «Giordano’s» нагодувала понад 40 мільйонів гостей.

Але я фанат неаполітанської піци. І для мене deep dish pizza – це американський пиріг. Тільки несолодкий.

Цікаво, що в усіх американських закладах тобі завжди насамперед виносять безкоштовну воду.

З горою льоду, як на Північному полюсі. А в китайській закусочній мені запропонували чайник зеленого з жасмином – як комплімент. Так було і в Японії. Коли я досліджував Токіо, то в кожному кафе пригощали з порога холодним зеленим чаєм і мискою місо-супу.

Після піци я несподівано опинився у «Amorino».

Я їв це найсмачніше морозиво в Севільї, Барселоні, Порту, Парижі, Римі та Мадриді.

І тут раптом на тобі – знайома вивіска на іншому континенті!

Дівчина на касі запропонувала мені бріош ($10) з шоколадною кулькою та страчателлою (пломбір з дрібною стружкою шоколаду).

Смак неймовірний! Як у Європі. Що не дивно: морозиво в усі точки світу доставляють із Франції. Люблю кондитерські, які несуть радість.