У дружини День народження. Кругла дата. Добре, що сама вона не кругла, оскільки страшенна перфекціоністка.

У Катерини унікальний нюх. Вона б могла працювати парфумером або вівчаркою на кордоні – шукала б наркотики.

Також в неї дивовижний нюх на людей.

Тому в нас не так багато друзів.

Свій День народження без друзів Катерина зустріла у Римі.

До речі, я досі не можу збагнути: чому check in в готелях о 15, а check out о 10:30?

Останній раз ми були у вічному місті за два місяці до війни (цікавий репортаж тут).

Тоді італійська столиця ще не оговталася після пандемії.

Продавці на ринках неквапливо чистили артишоки. Телефони в кафе не розривалися від дзвінків щодо резервів.

І туристів не було, як і черг у знакові місця. Кайф!

А зараз щоб потрапити, наприклад, у Галерею Боргезе, вхід бронюють за 30-40 днів. Як у мішленівський ресторан.

Добре, що у тратторію не треба стояти місяць. Нам пощастило: стіл знайшовся за 30 хвилин.

Зазвичай туристи чекають не менше години. Тратторія «Da Enzo» популярна вже 89 років. Жодних резервів – тільки жива черга. Й непогано, якщо не під дощем.

Замовили Cacio e Pepe (€15) – улюблену їжу римлян: пасту тонарелі, сир пекоріно та перець чорний, як бікіні Дуа Ліпи.

Гостей море. Усі сидять одне в одного на головах. Їжа гарна. Хліб смачний (€3): на заквасці, свіженький і не позавчорашній, як часто-густо трапляється у закладах не для місцевих.

Щоправда, оливкову олію до хліба включили до рахунку. Якось це дріб’язково.

Гарна інформація для тих, хто заздрить: погода була кепською!

Два дні проливного дощу.

З рідкими проблисками сонця – яскравого, наче римські апельсини.

Побачивши апельсинові дерева, не кваптеся зривати плоди! Вони дикі та несмачні: м’якоть гірка, як дупа огірка.

А крани з водою дзюрчать по всьому Риму: зручно, коли сушняк.

Для затишної вечері на честь Дня народження дружина обрала «Da Etta».

Як вважаєте, що в моїх руках?

Ні, це не енциклопедія піци та не каталог пісень караоке.

Це карта вин!

Місце привабливе.

Обслуговування уважне.

Тартар з тунця та доради бездоганний (€22).

Хліб хрусткий, за оливкову олію грошей не беруть.

Я замовив Amatriciana (€14) – пасту рігатоні з гуанчале (аналог бекону), пекоріно і стиглими томатами.

Коханій принесли спагеті з вонголе та зеленим соусом із капусти кале. (€20). Як зазначила Катерина, «їли і смачніше». Без wow-эфекту.

А тим часом ми з дружиною подивилися документалку «Netflix» про славетних шефів.

Один з них Габріель Бончі. Мій одноліток. Йому 46.

Бончі здобув славу на кулінарному шоу. Потім захоплювався наркотиками. Страждав від депресії.

З добродушного товстунчика перетворився на худорлявого чоловіка з сивою бородою.

Тобто персона помітна. Тож ми не могли пройти повз його піцерії «Bonci», яка має попит з 2003 року.

Прийшли у понеділок. Але поцілували двері: зачинено, вихідний.

Завітали у вівторок.

Взяли талончик. Обрали два шматки з:

• прошуто
• броколі та картоплею.

Під час очікування роздивлялися борошно, розсипане на підлозі, та голубів, що билися за крихти. Поки кухарі розігрівали піцу, нам видали руду кульку.

Зовні схожа на фалафель. Проте це паста карбонара у вигляді кульки – Suppli Carbonara.

У середині ледь тепла. За ідею 5, за смак 3.

Піцу теж не оцінили. Нічого особливого. Таких піц тисячі – від Риму до Улан-Батора. Не зовсім зрозуміло, навіщо розігрівати прошуто…

Цікаво, що Бончі відкривав свої піцерії у Новому Орлеані, Маямі та Чикаго. Проте усі вони вже закриті.

При цьому піца не дешева. За два шматочки, два лимонади та кульку з карбонарою ми заплатили €27. Вочевидь Бончі, якого немає на кухні, взагалі не бідує.

До речі, моя улюблена рубрика «Рахуємо чужі гроші». Отже, за годину «Bonci» обслуговує 50 гостей.

Кожен витрачає мінімум €15. Тобто виторг:

• за годину – €750
• за 11 годин щоденної роботи – €8250
• а за місяць – €222 750.

Можна жити.